29 Березня 2024

Без минулого не буває майбутнього – виставка ручного килимарства у Житомирі

Related

Де поплавати у місті? Огляд закритих басейнів

Плавання можна віднести до категорії активного виду спорту, що...

Вирощування конопель як один з популярних видів діяльності серед фермерів

Конопля належить до тих видів рослин, які незважаючи на...

Вибір електромобіля 2024: KIA чи Toyota?

Китай – один з найбільших автомобільних ринків у світі,...

“Інстаграмні” місця Житомира: куди можна сходити

В епоху диджиталізації, де соціальні мережі стали одним зі...

Як позбутися геморою?

Це досить поширене захворювання, яке пояснюється неправильним способом життя,...

Share

У стінах Житомирського фахового коледжу культури і мистецтв ім. Івана Огієнка проходить виставка ручного килимарства  Житомирщини – Символи Самоідентифікації. Традиції  і майбутнє. Куратором виставки є Світлана Віділіна, а дизайнером – Олександр Шанський. Широкому загалу представлено 38 унікальних старовинних килимів талановитих майстрів нашої області, а найдавнішим є килим з Хорошівського району, який виткали ще у далекому 1904 році. Шукали експонати майже два місяці. Не випадково тематична експозиція проходить саме у такому закладі м. Житомира, адже викладацький колектив та студенти завжди гостинно і з глибокою пошаною ставляться до національної культури, пишаються своїм корінням та докладають усіх зусиль заради збереження і примноження національного спадку. Далі на izhytomyryanyn.

Організатором і натхненником цього проєкту став директор Житомирського фахового коледжу культури і мистецтва ім. Івана Огієнка – Микола Покропивний.

“ Я не був у раю і не знаю, що таке рай, але мені здається, що в раю на стінах є поліські килими, – натхненно розповідає директор навчального закладу. Особливо приємно представляти килими ХХ століття, які були зібрані з північних та Андрушівського районів  Житомирської області. Маємо докласти максимум зусиль аби зберегти цінності,  які були зроблені руками наших пращурів. Молодше покоління має бачити ці речі та надихатися, щоб творити історію культури далі”.

Історія українського ручного килимарства 

Килимарство – старовинна царина народного ткацтва, яка набула великого поширення в період Київської Русі. Існують такі відомості, що процес ткання і вироблення тканих продуктів сягає ще Трипільської культури. Протягом віків килимарство то розвивалась, то перебувало в стані стагнації. Проте килим залишився головною частиною побуту наших предків. Килимом не лишень покривали столи, скрині, ослони, ним завішували стіни, навіть платили данину. Народження та хрещення дитини, святкування весілля або організація поховання – усе супроводжувалося традиційно з використанням килимів, що виконувало різні за значенням функції. При народженні дитини, наприклад, породіллю з немовлям від інших людей відділяв саме килим. Такі деталі описуються в різних історичних джерелах. Загалом мати килим в домі означало бути в колі вищого рангу, мати достаток та багатство. 

У XIX ст. виготовлення килимів набуло широкого масштабу, ткацтвом займалися у домашніх господарствах ремісники маленьких містечок та сіл, масово організовувалися ткацькі майстерні, а також організовували усі виробничі процеси на фабриках.

Протягом ХХ століття в країні потужно розвивалася індустрія килимарства, досить швидко Україна почала виготовляти килими на експорт, адже славилася відмінною якістю продукту та найкращими майстрами килимової справи.  

Килимарство на теренах нашої країни досить різнилося, бо кожен регіон мав лише притаманний йому стиль, орнамент, колорит, техніку ткацтва. 

Килимарство на теренах Житомирщини

На поліській землі килимарство свого розвитку набуло у XVII – на початку XIX ст. Проте не усюди існувала традиція виготовлення килимів, бо воно ширилося лише тими “шляхетними” заможнішими селами, які були вільні від кріпацтва. Головною територіальною зоною поліського килимарства був північ Житомирщини (Коростенський, Овруцький, Народицький райони). Саме ці землі того часу заселяли заможніші селяни, які могли собі дозволити розвивати ткацтво та килимарство, формуючи смаки сусідніх та навколишніх сіл. 

Товсті вовняні килими добре підходили не тільки для утеплення помешкання, але й додатково створювали особливий затишок. У селах досить часто ширився звичай, що кожна молодиця мала мати придане, щоб прикрасити житло своїми килимами й рушниками. Поганим тоном було переступити поріг хати нареченого без килима, бо тоді рахувалося, що дівчина є дуже бідною.

На Овруччині, перед Великоднем, селяни розгортали місцеві ринки, де торгували худобою, сушеною рибою, медом і, звичайно, килимами. За довгі зимові місяці жінки, а також монахині з монастирів мали змогу ткати килими, а потім продати їх або зробити хороший обмін. Адже дбайливо створені руками українських жінок домоткані килими не лише прикрашали традиційну оселю, наповнюючи її затишком та теплом, а й ставали самобутнім оберегом на всі часи.  

З часом попит суспільства максимально знизився щодо великої кількості раніше поширених вишиваних рушників, окремих видів традиційного одягу та взуття, зокрема вагомої частки килимів. Очевидно, що індустрія килимарства в Україні фактично занепала, що має під собою економічне та соціальне підґрунтя. Не популярно зараз використовувати килими в сучасних інтер’єрах, хіба можна побачити усю красу ткацького мистецтва десь в ресторанах автентичного стилю, приватних колекціях, і безумовно, музеях. 

Переглянути і торкнутися красою автентичного килима можна за адресою: Житомир, вулиця Івана Франка, 16. 

.,.,.,.,. Copyright © Partial use of materials is allowed in the presence of a hyperlink to us.