Діалекти завше були важливими штрихами живої, розмовної мови. Діалектизми наповнюють літературну мову, а по розмові можна визначити, звідки людина. Часом співрозмовнику вдається суто інтуїтивно з’ясувати, що він розмовляє з земляком. Якщо з часом словниковий запас літературизується, то вимову (фонетику) нормувати набагато важче. Далі на izhytomyryanyn.

Діалектизми більше актуальні не для городян, а для вихідців з сільської місцевості. У часи радянської влади діалектизми піддавалися цензури, зараз же це набирає протилежну моду — і це чудово!

Діалекти також зазнавали впливу глобальних явищ — у ХХ столітті деякі говірки просто зникли чи переїхали в інші місця через світові війни, Голодомор і голоди, репресії, внаслідок яких евакуйовували, виселяли чи вибивали цілі села.

Використання діалектів і чому це важливо?

Діалектизми наповнюють літературну мову і є інструментом творення словесного мистецтва. Наприклад, для формування колориту персонажа літературного, театрального чи кіномистецтва можна вкласти йому у вуста говірку. На жаль, в українському медіапросторі зловживають галицьким чи закарпатським говором, знехтувавши купою інших. Якщо, наприклад, закарпатська говірка велетня Гагріда із гірської Шотландії в українському перекладі “Гаррі Поттера” логічна, то у інших перекладених творах використання західними говірками має вигляд зловживання. Той самий Гагрід, Сирник із “Тачок” чи Батя із “Таємниць домашніх тварин” не лише набувають якусь рису (простакуватість чи мудрість) через озвучення, а й стають об’ємнішими і реалістичніше прописаними героями.

Навіть військові розвідники, яких навчають як диверсантів, вивчають діалекти мови, аби легше розчинитися у народній масі. А радянських спецслужбовців, які маскувалися під вояків УПА, вираховували за тим, як вони ставили наголос у деяких словах.

Звісно, Житомирщині складніше — область має не одну говірку. Це ускладнює популяризацію наріччя, адже публіці буде важче зрозуміти, що це саме волинське наріччя пулинської говірки, наприклад. З іншого боку це показує культурну та мовну багатогранність краю.

Спільне говорів Житомирщини

Наш край особливий тим, що розкинувся на роздоріжжі усіх трьох говорів української мови. На півночі області розмовляють середньополіським наріччям, на південному заході — волинським, на південному сході — середньодніпрянським. Попри це переважна частина особливостей спільні.

Наприклад, у середньополіському і волинському говорі звук [р] не має пом’якшення (пража, прамо, зора, ричка, порички, бураки).

Часто вживають архаїчний прийменник і префікс од (од землі, од його, одчинить, оддати). У говорі може зберігатися, окрім множини і однини, двоїна (дві відри).

У діалектах відсутній чужий українській мові звук [ф] — слова з таким звуком вимовляються через [п], [х], [хв] (кухвайка, хвіртка, хорма).

У говірках волинського і наддніпрянського говору зафіксовано таку спільну особливість — між звуками [м] і [й] для простоти вимови з’являється звук [н] (мнясо, мнякий, мнята тощо).

Для зручності вимови використовують протетичні приголосні — приставні звуки на початку слова для зручності вимовляння слів.

Особливості середньополіського говору

Це наріччя охоплює північні райони Житомирщини (північніше Новоград-Волинського і Житомира), зазнало сильного впливу білоруської мови. Також воно сформувалося на спільній етнічній межі древлян і полян.

В живій мові важко почути чистий звук [и] — він або наближається до [і] (наприклад, ріба, булі, носілі), або переходить у звук середній між і та и чи навпаки, або перетворюєть на [е] (ходела, носела). Оскільки ці і-подібні звуки пом’якшують вимову, явище пом’якшення — часте у цьому говорі. У деяких говірках перед голосним з’являється звук [й] — пережиток дифтонгу (чується як бєлий, спєлий, спєть). Із білоруської мови у говір проникнуло пом’якшення перед [е] (вєчор, дєнь, сєло).

Зрідка в кінці слів та в постфіксі дієслів фіксується відсутність пом’якшення (сьваталис, договоріліс, тьрідцат).

Ця говірка особлива вимовою [у] там, де в давньому слові був звук [и] (вусота, вуйти, бук, путає). Словосполучення “іди додому” вимовляють як “іди дому”. Перед о носії говору вживають приставний [г] (госінь, говес, гозеро, Гольга).

Із середньополіським говором можна познайомитися у творах “На хуторі Курина сліпота”, “Колодязько” Олександра Кулеша.

Чим особливий волинський говір

Це наріччя можна почути на лінії Новоград-Волинський — Житомир і південніше, східні рубежі говору — від лінії Житомир — Бердичів. Говірки Житомирщини з цієї групи відносять до південно-східних волинських говірок. Досить сильний вплив цей говір зазнав від польської мови.

Популярна ознака говору — іменники середнього роду типу “зілля” вимовляються з пом’якшенням (зіллє, подвірьє, пірьє, платтє). Часто зустрічається нестягнена форма прикметників (зеленеє, добрая) та займенників (тиї, тая). Або ж навпаки, займенники мають стягнену форму (меї, а не моєї). У волинсько-поліських говірках форми типу ходю, носю вживаються паралельно із ходжу, ношу. В кінці слів з’являється м’який [т’], який розвинувся в рамках літературної норми, — ходить, возить.

Частіше за “роки” вживають слова “годи” і “літа”. Слова “один” і “чотири” можуть вживатися як “єден”, “їден” та “штири”, “четири” тощо. Для зручності вимови перед голосним на початку слова з’являється протетичний проголосний в (воко, вонучі, вугол).

Волинський говір можна почитати у творах “Така її доля”, “Одинак” Лесі Українки та “Століття Якова”, “Соло для Соломії” Володимира Лиса. У екранізації “Століття Якова” діалектизмами сценаристи знехтували на користь літературної мови.

Середньонаддніпрянське наріччя

Південно-східна Житомирщина відноситься до наддніпрянського говору, який і став основою української літературної мови через творчість Котляревського і Шевченка. На теренах нашого краю цей говір представлений переважно перехідною смугою східніше від лінії Житомир — Бердичів, південніше від Житомир — Коростишів. Через межування одразу із двома говорами північне наддніпрянське наріччя вважають найрізноманітнішим.

Якщо у попередніх двох говорах була притаманна тверда [р], то у цьому наріччі вона стає м’якою (рядно, рядити).

У говірках цього наріччя також трапляються приставні [г], як у поліському, і [в], як у волинському, звуки (вутята, гулиця).

Твердий [ч], який став літературною нормою української мови, пішов з цього діалекту (щит, дівчина, чорт).

Якщо у літературній нормі звук [о] у деяких словах замінився на [і], то у цьому говорі це відбувається не завжди (война, воз, сноп). Разом з цим, деякі слова з [і] вимовляють з твердінням звуків (шисть, тиє, мали).

Носії цього говору не використовують у займенниках звук [н] (у йому, за їх, на йому).

Серед словникового запасу варто виокремити слово “гайда” — стане чудовим замінником англіцизму “гоу” — та величезну кількість слів, які означають “бити”, “вдарити”.

Потрібно знати літературну українську мову для ділових зустрічей, державних послуг тощо. Але це не означає, що потрібно користуватися літературною мовою завжди. Послуговуючись власною говіркою, людина підтримує культуру свого краю і своїх батьків.