Українська вишиванка – це не лише вже звичний нашому оку елемент гардеробу, який одягають на свято або у будень, а й своєрідний генетичний код нації, яскравий зразок мистецтва, який сягає корінням ще епохи неоліту. Хоча технік вишивання налічується близько ста, усіх їх об’єднує неповторний український колорит та виразний характер.
Про історію виникнення Всесвітнього Дня вишиванки, ідею свята та процес створення українського етнічного одягу журналісту нашого сайту izhytomyryanyn розповіла фахівчиня Житомирського обласного краєзнавчого музею Надія Борисова.
Свято, яке було започатковане у осередку студентства, з часом набуло статусу всеукраїнського
Так, за словами Надії Борисової, започатковано свято було у 2006 році студенткою із Чернівців, згодом же свято набуло широкого розголосу у всьому світі. До його відзначення наразі долучаються не лише українці, а й люди інших національностей, для цього їм достатньо просто одягти вишиванку. Більше того, дизайнери з різних країн використовують елементи української вишивки у своїх роботах, адже орнаменти, які закодовувались протягом кількох століть, мають сакральне значення, здійснюють оберегові функції та навіть здатні виконувати бажання людей.
«Між вишиванкою та вишитою сорочкою є принципова різниця. Наразі у сучасному світі ми одягаємо саме вишиванки: це можуть бути блузи, сукні і так далі. Проте раніше українці носили вишиті сорочки, які обов’язково поєднували із іншими традиційними елементами одягу. Окрім того, існували певні заборони. До прикладу, жінка не могла вийти з хати у одній сорочці на вулицю, це вважалося непристойним, наче вийти у спідній білизні. Тому жінка обов’язково вдягала поверх спідницю, фартух, пояс, і ось це вже була вишита сорочка», – розповідає фахівчиня Житомирського обласного краєзнавчого музею Надія Борисова.
Українська жінка знайомилася із ритуалом виготовлення вишиванки ще у дитинстві
Створення вишиванки – це завжди певний ритуал, каже Надія Борисова. Історичні джерела повідомляють, що вишивкою, прядінням та ткацтвом в родині завжди займалася саме українська жінка. Знання передавалися від матері до доньки. Дівчаток привчали до праці ще змалку, спочатку – господарювати по дому: готувати, прибирати, підмітати, а згодом, обов’язково вчили вирощувати льон, обробляти коноплі для виготовлення вишиваних сорочок. Усі речі, якими користувалися пращури, вони виготовляли власноруч, а підготовка до вишивання сорочки тривала довго, адже спочатку потрібно було випрясти нитку, потім виготовити мички, а вже після усіх приготувань починали вишивати.
Свій посаг дівчатка починали готувати десь із шести-семи років. Робили заготовки не лише для себе, а й на усю майбутню родину: для чоловіка та дітей. У деяких селах існував цікавий обряд: найстаріший в домі купував дівчинці голку, аби вона створювала вишиті речі, починаючи від предметів побуту і до одягу. Окрім вишивання, дівчатка замочували льон, виготовляли мички, які вичісували гребенями. Святковий одяг носили на вечорниці, до церкви, вдягаючи вишиту сорочку, демонстрували, які вони господині.
