В житті у кожної людини є чотири визначні дні. День, коли людина народжується, коли стає на весільного рушника, коли стає батьком і коли дають субсидію. На сучасній Житомирщині, весілля святкують, більшою мірою, в колі найближчих родичів і кількість гостей на святі не перевищує 70 осіб. Адже на західній Україні й досі популярні гуляння на кількасот гостей. Підготовку ж до свята в нашому місті довіряють у руки професіоналів, які мають досвід у цій справі та завжди виконують все на найвищому рівні. Відповідно, послуги таких людей не безкоштовні. В нашому місті налічується з десяток святкових агенцій, які з радістю допоможуть вам організувати ваше свято. Що ж стосується приміщень для святкування, то нині всі намагаються зробити своє свято у ресторанах з найвишуканішими стравами. Гостей намагаються вразити не лише їжею, а й найкращим ведучим, музичним супроводом та якісним обслуговуванням. Сервіровані столи в найкращих традиціях з дотриманням всіх правил. Дуже важливим пунктом під час святкування у ресторані, це щоб все світилося різноманітними кольорами. Найголовнішу ціль, яку переслідують організатори свята – це, щоб їх свято було таким, після якого гості повинні говорити про нього ще кілька років і згадувати цю подію, як найкращі години свого життя. Далі на izhytomyryanyn.
Підготовка до свята у 90-ті
Організація свята починалася після першої чарки під час сватання. В ці хвилини згадували родичів, які вміють смачно готувати. Адже ці люди повинні були взяти на себе удар і три тижні, не стуляючи очей, готувати вишукані страви для трьох сотень гостей. Найвідповідальніша місія була у тієї людини, яка повинна була, як художник полити всі страви майонезом, ніби Рембрандт картину. І чим більше майонезу на страві, тим пишнішим вважалося свято. Приготуванню страв приділяли особливу увагу, через те, що нагодувати гостя було найголовніша мета весільних батьків. Всі родичі, з різних куточків земної кулі починали масово різати поросят і не лише своїх. І вже за два тижні до свята, всі жінки збиралися на кухні, закатували рукава і з виглядом спецпризначення починали розбиратися з центнерами свіжини. Починалася техаська різня бензопилою. По іншому цю картину не назвеш.
Приміщення для свята
Поки жінки влаштовували “Сталінградську битву” з м’ясорубками, чоловіки починали креслити схему майбутнього шалашу. Найголовнішим пунктом у кресленні були правильно підібрані чорнила. Бажано об’ємом 1 літр, а в найкращому випадку півтора. Поки з кухні було чутно стукіт кухонних молотків, знадвору в унісон стукали молотки столярні. Робота кипіла. Одні несли дошки, інші їх складали, треті починали різати, а інші накривали всіх “триповерховими”, щоб веселіше працювалося. Приміщення для майбутнього свята росло на очах. Будівництво відбувалося шаленими темпами і такими ж будівельниками. З плином часу, через десяток днів шалаш був готовим приймати гостей і наречених.
Наречені
Поки вся рідня, не розгинаючи спини, пріла над їжею і приміщенням для свята, молоді мали свої клопоти. На думку молодих і весільних батьків, поява молодят повинна була відбутися таким чином, щоб гості втрачали свідомість від краси наречених. Якщо фінансове становище дозволяло, молодій купували нову сукню, але були й випадки, коли наречена одягалася в весільне вбрання прабабусі, яка точна не приїде не весілля. Зі сторони такий образ нагадував героїню фільму “За двома зайцями” Проні Прокопівни. У випадку, якщо сукня була нова, тоді деякі гості сліпли від краси і втрачали дар мови. Що ж стосується молодого, то його образ сучасники беруть на кпини. Всіх хлопців наречених тоді одягали по шаблону. Широченні, як простори житомирського Полісся, штани. Стрілки на них мали такими, щоб можна було нарізати ковбаси під час застілля. Обов’язковим елементом костюма молодого, повинні були бути сорочка і краватка, яка мала бути такою, щоб за нею не було видно самого молодого.
Музика
Тут хочеться процитувати слова пісні, яку належить до репертуару житомирського гурту “Древляни”.
“І прийдуть до мене, це я точно знаю, бо один в селі я на баяні граю”.
На Поліссі в ті часи було саме так, якщо серед сусідів був баяніст, це було велике щастя. Саме такий талановитий сусід розривав радянські танцмайданчики на весіллях. І будемо відвертими, що такий чоловік на святі був більш важливим ніж сам наречений.
Тамада
Найняти на свято професійну тамаду, про таку розкіш можна було лише мріяти. Найчастіше, це була жінка одягнена в одяг з національними орнаментами або ж у звичайну вишиванку. Мало хто розумів навіщо вона потрібна, адже її мало хто слухав. Якщо й були такі випадки, то до п’ятої чарки, а вже потім в цьому вулику важко було розібрати що вона намагається донести підігрітій публіці. Найкумедніше те, що за годинку-другу тамада вже сиділа за одним столом з гостями і вже була на розливі. Де сидить тамада, можна було зрозуміти по гучному сміху за столом, адже під градусом її язик взагалі розходжувався не на жарт. Парадокс, але в стані алкогольного сп’яніння, ледь стоячи на ногах ця пані продовжувала проводити це свято. Якщо на тверезу її мало хто слухав, то вже після прийняття 100 грам вона виконувала роль радіоприймача на будівництві. Не важливо що, а на фоні хай щось бубонить. В більшій мірі тамада була тією персоною, яку два свата виносили по під білі рученьки. Саме в цю мить, коли в залі стоїть дикий сміх, запрошення тамади виправдовувало себе на всі сто відсотків. А якщо слідом за тамадою виносили ще якогось гостя, який напоїв артистку, тоді свято можна було вважати феєричним. Бували й випадки, що серед родичів була жінка, у якої язик без кісток, і вже вона брала на себе борозди правління на святі. Але фінал, майже завжди, був однаковим. Висновок простий, навіщо платити, якщо тамаду все одно винесуть.
День весілля
З самого ранку горілка текла рікою. З кожного кутка можна було почути дзвін чарок, окрім кухні. Бо там починалося пекло. Цілий день весільні мами з жінками із рідні носять, варять, ріжуть, парять, наливають і знову носять. І все це у святкових сукнях, щоправда, вже у фартухах. В цей час в шалаші твориться казна-що. В десять рядів на лавках сидять гості і за обидві щоки вкладають те, що було приготоване ще тиждень назад. Гомін стоїть, нібито всім селом заганяють порося. До заходу сонця свято, ще хоч якось нагадує свято. Лишень на небі викочувався місяць, в гостей вселялася нечиста сила. Там танці, тут бійка, а там вже у молодят йде шлюбна ніч, і все це в одному залі. І якщо хтось не дав комусь у пику, значить свято пройшло дарма. А на ранок починався день другий, потім третій і так цілий тиждень. Свято пройшло і лишень тільки тут починалося свято у тих жінок, які три тижні пріли на кухні, тому лише в цей момент вони могли спокійно присісти і випити по чарці. Завіса.
Не дивлячись на ні на що, все ж багато людей з радістю побували б на такому святі, адже саме тут розкривається українська душа. А як ми знаємо, український дух він не любить, коли його стримують, йому потрібна свобода. Авжеж, сучасні весілля на Житомирщині проходять культурніше і стриманіше. Навіть, якщо весілля відбувається у далекому селі, все ж батьки винаймуть автобус, аби відвезти всіх до найближчого ресторану. Весілля у шалаші, то вже пройдений етап. Одне точно можна сказати, що такий метод святкування був не сумним. Потрібно з цим змиритися, що вже наша історія.
