Дика, кмітлива, підірвана, пристосована, золота. Які лише епітети не підбирають, коли згадують, як жила молодь на початку 2000-х років в Житомирі. І, які б синоніми не вживалися при згадування тієї орди, однозначно скажемо, що такого покоління більше не буде. Як жила молодь? Куди ходила ввечері? Як розважалася? Які були пріоритети в житті? Що вживала в їжу? Як кажуть в народі, тут без півлітри не розібратися. Пристебніться, на арені «золота молодь». Далі на izhytomyryanyn.
2000-ні роки
Позаду перші 10 років незалежності. Країна ще жила відлунням бандитських 90-х років. І дехто ще по інерції продовжував носити на собі маску Саші Білого із серіалу «Бригада». Те ж саме відбувалося і в нашому місті.
Одяг і стиль
В ті часи придбати собі одяг можна було лише в одному місці, і назва йому – ринок. Але то був інший ринок, де головним принципом одягу був вираз «аби зручніше». Такі поняття, як «щоб була кольорова гамма», чи «брендові речі», або ж «щоб було стильно» просто були відсутні. Та взагалі, слово «стиль» в Житомирі можна було почути при вимові слова «текстиль». Тогочасна молодь, зазвичай, вдягалась у спортивні костюми і масові кросівки, а дівчата примудрялися до спортивних штанів вдягати туфлі на підборах. Губи дівчата малювали так, що їх було видно з орбітальної станції. І здається, що всі представниці прекрасної статі користувалися однією помадою червоного кольору, відтінку насиченішого за артеріальну кров. Існує легенда, що деякі дівчата вдягали колготи під спортивні штани так, щоб не задувало в шию.
Розваги
Вибір був невеликий. Однією із найулюбленіших розваг молоді 2000-х була древня українська традиція – натовкти один одному пики. Після чого у деяких обличчя перетворювалися в морди. Сумнозвісні бійки «район на район». З однієї сторони 300 і з іншої аналогічно. Страшна картина під назвою «Триста спартанців», щоправда, до спартанців відносилися хіба що ті, хто жили біля стадіону «Спартак». І причиною таких бійок ставали дріб’язкові конфлікти. Хтось в школі подивився не так на дівчинку, чи то менший брат привів старшого, бо йому хтось дав в школі щигля. Ну сміх та й годі. А цей відомий вираз у хлопців – «він тримає весь район». Район тримав так званий ОСББ, а цей міг тримати хіба що пляшку с з пивом, яку купив на гроші матері, що працювала на панчішній фабриці. Біда в тому, що таких хлопців обожнювали дівчата і нерідко через дурниці вагітніли від цих горе-татусів. Натомість, таких тримачів районів, в більшій мірі, нині тримають під вартою. У дівчат були інші розваги. Вони приходили на дискотеку, і організовували бійки.
А якщо брати загалом, дійсно, розваги були примітивні. В основному пройтися по району і поплювати насіння соняшника, яке купувалося у бабусь на зупинках. Зернята продавалися в паперових конусоподібних пакетиках, які виготовляли бабусі власноруч. Робили вони це так віртуозно, що складалося враження, нібито в юності вони були кишеньковими злодіями. «Спритність рук і жодного шахрайства», – як то кажуть.
Нічні клуби
В кожному районі був свій нічний клуб, де працювали професійні діджеї, які могли хвацько на олівці з точністю до секунди перемотати плівку касети до потрібної пісні. Як то кажуть: «Дай Бог памяті», клуби були такі:
- «Нон-стоп» (панчішна фабрика)
- «Оскар» (тоді – вулиця Котовського)
- «Подіум» (центр міста)
- «Клітка» (тоді – парк імені Юрія Гагаріна)
Це найвідоміші місця, де збиралася «золота молодь». Мало у кого була мета потанцювати. Це були просто нічні ринкові місця, де молодь, перепрошуємо за вираз, «торгувала обличчям». Фінал дискотеки мав бути таким. Прийшла красива дівчина, хтось не так подивився, бійка, світанок, швидка допомога, завіса. Якщо в клубі не було такого атракціону, значить ніч пройшла дарма.
Речі, які не повернеш
Те покоління пам’ятає речі, вирази, ґаджети, які в майбутньому навряд чи десь з’являться.
В ті часи гроші з мобільного рахунку знімалися під час розмови. І чим більше поговориш, тим менше коштів лишалося на рахунку. А поповнювати його мало хто міг. Проте, наша молодь знайшла лазівку в тарифних планах мобільних операторів. Якщо було декілька копійок на рахунку, можна було дзвонити, а ось на саму розмову грошей вже не вистачало. І якась мудра голова дізналася, що встигнувши сказати фразу за дві секунди, гроші за розмову не знімаються. І ось так, по 20-30 викликів за 3 хвилини, і розмовами по 2 секунди робили цей процес достатньо смішним зі сторони, принаймні так здається нині. А в ті часи це було нормою.
Ще один аспект життя «золотої молоді», який не повернеш, це звихнутість на серіалах. Завдяки світовій паутині, будь хто може переглянути будь що в зручний для себе час. А в 2000-х роках такої розкоші не було. В ті часи вся молодь організовано підсіла на перегляд серіалів, особливо «Район Беверлі Хілз». І лише після перегляду серії, яка за програмою була у вказаний час, дівчата і хлопці могли дозволити собі вийти на вулицю чи-то зайнятися іншими буденними справами. Як же було важливо дізнатися в кого закохалася Бренда? В Ділана, чи в Стіва? Діти падали з ніг від голоду, але «Беверлі Хілз» – то було святе.
А цей факт буде відкриттям навіть для тих, хто був юним в 2000-ні роки, щоправда для тих, хто не мав жахливої звички курити цигарки. Лише в ті часи можна було майже на будь-якій зупинці купити цигарки поштучно. Якщо не було грошей на цілу пачку, можна було купити дві-три штучки. Але найстрашніше те, що їх продавали не лише дорослим, а й навіть школярам. За цей факт 2000-х років найбільш соромно і повертати цей аспект не хочеться. Може, через роки будуть продавати стіки для IQOS, що навряд, хоча й не потрібно.
Достатньо поширеним заняттям, особливо серед дівчат, було ведення зошита-пісенника, де від руки писалися тексти улюблених пісень, починаючи від Лайми Вайкуле і закінчуючи «Іванушками Інтернешнл». В звичайний зошит кольоровими ручками каліграфічним почерком писалися тексти улюблених хітів. А якщо поруч з текстом пісні були декілька наклейок чи вирізок з газет-журналів самих виконавців – це вважалося апогеєм творчості.
Ось ми плавно підійшли до найцікавішого. Наліпки, фантики і фішки. Хтось скаже, що це більш дитяча забава. Але повірте, були й такі представники, що за колекцію фантиків могли продати Батьківщину. В ті часи було дуже популярним зібрати наклейки в колекцію і розклеїти їх на свій канцелярський стіл. А якщо місце на столі закінчувалося, найвідданіші клеїли на телевізор. Найвищим же рівнем було відкриття «картинної» галереї у вбиральні. Найцікавіше те, що за такі вчинки ніхто з батьків не сварив дітей. Спробуйте наклеїти наклейку на телевізор або стіл сьогодні. Впевнені, батьки декілька теплих слів вам виділять.
І це ще далеко не повний список того, як жила тогочасна молодь. Хтось скаже, що їй чогось не вистачало, а хтось, що це були важкі часи. Обидві точки зору можуть бути вірними. Не дивлячись ні на що, жити було не сумно. Інколи страшнувато було повертатися одному додому вночі і проходити повз компанію молодиків, але такі моменти змушували нас вчити молитви. Були свої плюси і мінуси в такому способі життя. Але найголовніше, що б не відбувалося в ті роки, треба було 10 разів подумати перед тим, як щось зробити. А хто не думав тоді, думає зараз. Біда в тому що думати вже немає за що. Хіба що про те, що дадуть сьогодні поїсти на обід і коли амністія?
Ті, кого називали тоді «золотою молоддю» з ностальгією згадують часи, які можна назвати не інакше як школа життя. І хто цю школу пройшов, той, як казали тоді, «красава».
